брудні шопи, поміж глинисті гори, що мов мурашки невпинно нишпорять коло закопів, — тьфу, чи то люди? Чи такі на сьвітї люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечистї, сопуху, шинків, зопсутя! І голоси у них — нї, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А якій позір у тих людий — дикий, зловіщий! Деякі з них, що помимо ранньої пори підхмелені йшли до ям (тверезому годї видержати в глубинї!), заглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому стало якось моторошно.
— Такі люди, — подумав собі, — як би видїли мене в багнї, то не то що не витяглиб, а ще би глубше пхнули.
І ось у якім товаристві приходить ся йому, аристократови, проводити цїлого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернув ся. Його очи живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу сьвітличку. Гладка воскована підлога, мальовані стїни, круглий столик з оріхового дерева, комода і „писемне“ бюрко, — ось що перед усїм насувало ся оку. Всьо блищало, яснїло до сходячого сонця, що саме кидало перше промінє крізь вікна до кімнати і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очи Германа відвернули ся від них, — він не міг знести сильного сьвітла. На боковій стїнї, супроти дверий, у півтїни висїв великий образ у золочених рамах, — на нїм спочили Германові очи. Була се досить гарна і вірно змальована картина тропічної, індийської околицї. В далечинї, повиті синявою
