неї не голотеча, не гнилі баюри, не поломані плоти і пяні ґої, а зелена мурава, кріслаті дерева покриті то молочним цьвітом, то румяними яблуками. А на ґанку стоїть дївчина — нїби моя мама, а дївчина — така гарна, чорноока і румяна, як і ті яблока, і махає до мене білою-білою рукою і кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце бєть ся так любо, рветь ся до сеї гарної хати і гарної дївчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата і гарна дївчина щезають менї з перед очий, але то лиш на хвилю, — думаєть ся менї. Отсею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягне ся щось дуже довго, стежка звиваєть ся то в сей бік то в той, минувши жита я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далї в лїс… Стежка крутить ся, далї щезає під моїми ногами. Гарна хата і гарна дївчина нераз іще привиджують ся менї, але все якось далї, далї, менше ясно. Здаєть ся, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою і нарештї зовсїм трачу їх з очий. Отсе була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучив ся, коли стежка не та! Замісь гарної хатки й гарної дївчини гульк — аж і могила перед тобою!
— Ну, ну, ще вам далеко до неї, — потїшав його Герман. — А хто знає, може ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ґанку того гарного дому?
— Ой, уже! Старого, дихавичного барашівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!
