Пять лїт проходив Герман з Вольфом по Галичинї, бував на всїх більших ярмарках, познайомив ся добре з барашівницьким ремеслом і заробив дещо гроший. Із тих, що наскладав із либацтва і дістав у спадку по Іцкови, він не стратив анї шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ренських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на барашівництво на свою руку і розстав ся з ним, але Герман не хотїв; йому кориснїйше було бути нїби Вольфовим підручним і платити о половину менше на компанїю. Кілька разів Вольф, дізнавши ся, що Герман має зложені не кепські як на початок гроші, радив йому шукати якого иньшого заробітка, заложити склеп або взяти ся торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотїв, хоч і не зарікав ся. Він оглядав ся довкола, розпитував, шукав якогось корисного ґешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував по тихо, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і до разу змінити його житєву течію.
Було лїто. Наближала ся Спасівська ярмарка в Лютовисках. Вольф не знати чому йшов на ту ярмарку з великими надїями. Герман також був рад бачучи, що Вольф у такім рожевім настрою. Вони їхали до Лютовиск заздалегідь, від села до села, оказіями, инодї йшли пішки навправцї, особливо в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробирали ся з Самбора на Турку, відси знайшли фіру до Лімни, а відси через верх пішли на Біберку до Лютовиск. Уже від самої Турки всї дороги, всї гірські стежки роїли ся то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голїруч, бажаючи щось купити,
