у Лютовисках панувала велика тїснота, а в ночи довкола місточка майже від самої Чорної скрізь по при дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них анї стаєн, анї заїздів.
Покріпивши ся та відпочивши троха з дороги і вислухавши арендаревих новин про ярмарок та про важнїйших купцїв, що поприїздили до Лютовиск, Вольф не втерпів: велївши Германови сидїти в хатї і не признавати ся нї перед ким, що він барашівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидїв у ванькирику при лойовій сьвічцї і дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:
— Гершку, вечеряв ти що?
— Вечеряв.
— Добре. Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.
— Яка робота?
— Що питаєш, як дурень? Великий ярмарок, то барашівникови велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.
Вольф не хотїв говорити Германови нїчого більше, боячи ся, що сей не засне під вражінєм його новини. А новина була не мала. На ярмарок приїхала компанїя віденських купцїв, як казали, з великими грішми, і Вольф явив ся до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давнїйших лїт і зарекомендував иншим. Купцї мали намір купити хоч би й 500 що найкрасших і найтовстїйших волів — се було 1847 року і заряд армії запотребував незвичайної маси мясних консервів, бо надїяли ся війни. Вольфови
