З тим і розійшли ся в ярмарковій сутолоцї. Та Германови було якось моторошно. Кілька разів, коли сторгувавши якусь гарну штуку давав задаток, він бачив, як якісь незнайомі Жиди позирали на нього скоса, шептали щось проміж собою та все назирци йшли за ним. Але ярмаркова горячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпав ся чоловіка, тим більше, що й жандарми то сюди то туди снували серед юрби.
Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менше як 200 штук що найкращих волів, цїною мало що не на 30.000 ринських. Купцї тутже при вазї відчислили Вольфови барашівне за всю суму, цїлих півтори тисячі ринських; але він мав у своїм гаманцї з котячої шкіри ще звиш три тисячі зароблені на торговій цїнї. Фортуна таки раз усьміхнула ся йому! Він заховав гроші і озирнув ся довкола. Біля нього стояв Герман, татакож радісно всьміхаючи ся.
— Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовисках? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодня.
Та Герман нараз зблїд і сїпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чим раз близше товплять ся ті самі незнайомі Жиди, що так часто пасли його очима весь день.
— Реб Вольф, — шепнув він якось незначно свойому патронови, — ви знаєте отсих Жидів, що придивляють ся нам з боку?
Вольф стрепенув ся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рамя.
