— Хлопче! — шепнув він, — буде лихо з нами! Треба нам пильнувати ся. Се барашівники з над росийської границї. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують менї.
— Ходїмо до дому! — шепнув переляканий Герман.
— Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. В ночи вони майстри. Мусимо втїкати.
— В ночи? Куди? — ще з більшим переляком прошептав. Герман.
— Не бій ся, — мовив Вольф. — Стараймо ся лише тепер висмикнути ся з міста, так аби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а як найшвидше в лїс. Бачиш онтой лїс на горі?
І він показав Германови очима, так що з далека й незначно було.
— Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, як би ти прийшов борше, а як я прийду борше, то я зажду на тебе. Знак — три рази легенько свиснути, мов нічний птах, памятай!
І вони розстали ся в сутолоцї. Герман протискав ся з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, аби змилити увагу тих, що могли слїдити за ним, але швидко переконав ся, що за ним не слїдить нїхто. Вибравши ся з найбільшої сутотолоки він збочив з вулицї, шмигнув крізь одні отворені сїни до огорода, відси в коноплї, а вибравши ся на поле подав ся навпростець під гору, де недалеко чорнїв ся край лїса вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч сей був досить прикрий і зу-
