— Хто мене кличе? — промовив він так само стишеним голосом.
— Я, Вольф! Не стій! Зігни ся і ходи сюди!
З напряму, відки йшов голос, Герман переконав ся, що Вольф був у ярку коло жерела і очевидно тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стілько разів озираючи ся довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилив ся і майже рачкуючи зіскочив у ярок. Вольф був блїдий, обтиканий репяхами та буряном; шапку мав у кишени, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.
— Шукають нас як пси. Розбігли ся на всї боки за нами! — шептав він до Германа ледво переводячи дух. — Бою ся, що бачили мене, як я викрадав ся з міста.
— А може в містї було-б нам безпечнїйше? — мовив Герман. — Там жандари.
— Що нам поможуть жандари? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті Жиди, то такі люди — ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, знаєш, той, де ми ночували, шепнув менї украдком: „Вольф, утїкайте! Страшенно злі на вас, змовляють ся на ваше житє“.
— І чого вони хочуть від вас? — з острахом мовив Герман. — Що ви їм винні?
— Вже що я їм винен, то я знаю і вони знають, — мовив Вольф — А ще сьогодня ми перебили їм торг. Не дарують вони менї, тай тебе коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде, що буде, гроший наших не дістануть.
І він виставив голову з ярка та почав роззирати ся довкола.
— Мишкують за нами! — шепнув Германови. — Ади, бачиш?
