Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложив його в клубок, запхав у ямку і засунув камінь назад так, що нїяке око не добачило би, що камінь був сьвіжо рушаний.
— Бачив? Трафиш на місце?
Герман кивнув головою.
— А тепер ходїмо що духу! Аби до лїса!
Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближала ся, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки до гори горбком від великої ялицї до лїса. Коло великої ялицї було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховати ся. Але далї між лїсом і тими корчами була пуста прогалина. Бережно повзучи висунув ся на ту прогалину Вольф, але ледво зробив кілька кроків, з боку почув ся різкий, уриваний свист. Такіж свисти відповіли йому з иньших боків.
— Побачили мене злодюги! — крикнув глухо Вольф обертаючи ся до Германа. — Біжуть за нами. Бігаймо й ми! За мною!
І він піднявши ся на ноги скочив до лїса мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.
— Куди нам тїкати? — шептав Герман, у якого серце било ся сильно.
— В лїс, у лїс! Тут яр глубокий. Там не легко їм буде знайти нас.
Затріщало сухе ломачє під ногами втїкачів. Лїсова темрява проковтнула їх.
У Германа ще й доси тремтить шкіра і трівожно бєть ся серце при згадцї про сю ніч проведену разом з Вольфом у темнім, глухім лїсї, в вохкім та холоднім яру під якимось
