Та нараз десь далеко, на краю лїса почуло ся різке, протяжне: Фі-і-і!
Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нїчого. Та в тій хвилї з противного боку, здавалось би, ось-ось близько нього почув ся грізний окрик:
— Стій!
Не було часу озирати ся. Герман як стояв, так скочив до яра, злетїв аж на саме його дно в густі корчі і знайшовши там стежку втоптану овечими ратицями погнав нею в низ. Се все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним дїє ся, чим грозить йому стріча з незвісними переслїдовниками — він біг. Та ось яр скінчив ся, береги його, що доси ховали Германа в захистї своїх корчів, мов на зло йому розступили ся, корчів не стало, і Герман опинив ся недалеко вівчарської колиби, що стояла на споховастій, безлїсній площинї біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи Герман пробіг яром досить значний простір, доброї пів милї, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою в гору до лїса, з дзвінками, блеянєм кількох сот овець, гавканєм псів та гойканєм вівчарів; він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром мов миш; навіть собаки не завважили його.
Побачивши слїд людського житла Герман урадував ся, як рідному батькови. Не надумуючи ся він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погонї з далека не видно; з колиби одначе курив ся дим, знак, що там сидить хтось живий.
Боячи ся своєї тїни на чистім полї Герман прожогом вбіг у колибу. Там біля огнища
