сидїв патлатий Бойко середнїх лїт, старший над вівчарями, так званий бац, і латав шкіряні ходаки.
— Добрий день вам! — мовив ледво дишучи Герман.
Бойко не відповів, але звільна підвів голову і змірив задиханого, обшарпаного Жидка своїми сїрими очима.
— А тобі що? — запитав. — Чого так задихав ся?
— Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.
— Хто гонить? За що?
— Не питайте! Все вам скажу потому, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.
— Агі на тя! Смерть! У білий день! А може ти кого забив, та шандари за тобою гонять?
— Нї, нї, не шандари, а Жиди. Я нїкому не зробив нїчого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте Бога в серцї!
— Деж я тебе, любонько, сховаю? — мовив Бойко чухаючи ся в патлату голову і встаючи з простого деревляного пенька, що служив йому замісто стільця.
— А даєш слово, що ти не жаден дводушник? — запитав він. Герман витріщив на нього перелякані очи. Він не розумів питаня. Але страх гнав його.
— Нї, нї, нї, Богом вам кляну ся, я нїкому не зробив нїчого злого! — пролепотїв він трясучи ся всїм тїлом.
— Ну, памятай! Як будуть шандари питати за тобою, то я не утаю тебе.
— Добре, добре. Я жандарів не бою ся. Лиш Жидів… два Жиди… три Жиди… або я
