Ми поставали плечами один до одного тай боронили ся, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодїй утїк нам із рук.
Герман у ямі благословив тих псів і тілько тепер пригадав собі, як утїкаючи чув їх скажене бреханє геть за собою.
— Нї, любоньки, — мовив розважливо бац, — туди коло мене не втїкав сьогодня нїхто. А може й утїкав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може він там де сховав ся. Я думаю, що він бояв ся-б виходити на пасовиско знаючи, що ви гоните за ним.
Жиди позирнули по собі.
— То кажете, що він не біг туди?
— Нї, я не бачив.
— А ви так від рана сидите на порозї?
— Нї, часом докладав ріщя до огню, снїдав троха, але як би хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне.
Жиди пошваркотали щось між собою і пішли горі яром.
— Ну, ти, як тебе звати? — мовив бац по їх відходї.
— Гершко.
— Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?
— Чув.
— І правда се?
— Нї, не правда. А вони пішли?
— Пішли.
— Ой, але вони вернуть ся.
— Хто знає, може й вернуть ся.
— Прошу вас, уважайте. То страшні люди!
— Ну, ну, най собі будуть які хочуть. Я їх не бою ся тай ти не бій ся. Але скажи менї, як то було?
