Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що сей сховав гроші. Бац не мовлячи нїчого більше вийшов. По хвилї знов вернув і сказавши Германови: „Будь тихо! Ідуть!“ — знов сїв на порозї зі своїм шитвом.
— Пане бац, — кричав один Жид з далека, — ми знайшли слїд.
— Ну, то добре.
— Видно, що він утїкав у низ яром, а до гори не вертав.
— То може бути.
— В такім разї мусїв бігти по при вас.
— Може й біг, я не перечу.
— А ви не бачили?
— Не бачив.
— І не чули?
— Не чув.
— А може ви сховали його?
— А може й сховав.
— Як? Кажете — —
— Нїчого не кажу, — сердито буркнув бац. — Адже бачите самі, що в колибі крім мене нема нїкого. Хиба я його за пазуху сховав?
Герман почув тупіт кроків близько дверий колиби, — видно, його гонителї зазирали до середини.
— А може би ми перешукали? — мовив один.
— У себе за обшивкою перешукуй один з другим! — крикнув бац зриваючи ся з місця.
— Ни! — на пів насьмішливо, а на пів з погрозою мовив один Жид. — А як нам так схоче ся? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далї слїду нема. То де подїв ся?
