невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германови прийшло ся таки думати про те, щоб забирати ся звідси.
— Слухайте, бац, — мовив він до свойого гостинного ґосподаря. — Я дам вам усї гроші, які маю, оту пятку, за те, що ви вратували менї житє від тих Жидів.
Бац засьміяв ся.
— Ну, ну, сьмійте ся, але я міркую, що як би були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.
— Та за що?
— За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотїв сказати вам. Нате вам отсю пятку, — бігме, що більше не маю нїчого крім отсих пару шісток на житє, — і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де богато людий. Щоб я з тих гір видістав ся.
— Страшно в горах? — з усьміхом питав бац.
— Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наїв ся, що не хочу більше бачити їх на очи.
Бац згодив ся, покликав одного вівчаря до колиби, а сам узявши свою дубельтівку під полу рушив з Германом верхами до Турки, а відси провів його ще далї, аж до Підбужа. Звідси вже лише через верх до Нагуєвич, а далї й до Дрогобича. Герман не знав як Богу дякувати, коли нарештї, змучений, змарнїлий, без крейцаря опинив ся на ріднім Ланї.
Що тепер робити? До барашівництва його не тягло; прийшло ся витягати зі схованки своє старе, смердюче либацьке убранє і знов іти до Борислава. Старі товариші либаки з пе-
