ред пятьох лїт уже минули ся; тепер сим ремеслом займало ся молодше поколїнє. Дохід був невеликий, ледво можна було жити, і Германови по кількох тижнях сприкрило ся те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиска і захований у ярку черес з грішми. Доси він не міг без дрожі згадати про Лютовиска, але тепер аж зупинив ся торкнений несподїваною думкою. Від часу ярмарку минули як раз чотири недїлї — час, у якім Вольф мав здибати ся з ним у Лютовисках. Може там ті завзяті Жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убраню, і чорта з'їдять, заким пізнають його! Ануж Вольф прийде і буде ждати його! Йому з подїлу зисків тої ярмарки припала би гарна сума, може цїла тисяча ринських! Герман не знав, кілько всїх гроший було в чересї, але знав, що заробок їх у Литовисках був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, колиб вернув ся пізнїйше з Угорщини.
Обдумавши по дорозї добре всю справу Герман набрав у дві коновки по троха мази, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і перебравши ся з Борислава до Попелїв, відси на Смільну і далї в гори помандрував до Турки, а відси до Лютовиск. Усякий бачучи його думав, що се один із тих Жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількоденній вандрівцї він зайшов до Лютовиск. Тяжко було пізнати тепер се місточко; лежало в кітловині як вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядав ся, пробирав ся звільна тїсними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба.
