розстроєний вчорашньою їздою і домашнїми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в нїй пяли ся величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, нї одна думка не ворушила ся, тілько віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсїм із людий замислених, склонних богато розважати (таких людий загалом між Жидами дуже мало), — то прецїнь тепер, перший раз після довгих-довгих лїт, не стямив ся і пустив волю всїм вражіням свого житя — віджити в памяти, перейти живо, наглядно поперед свої духові очи…
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші лїта його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на сьвіт, і доси проймає його холодом, дрожею. Хоть і як нераз йому прикре буває теперішнє житє, — однакож він нїколи не бажав і не буде бажати, щоб вернули ся йому молоді лїта. Нї! ті молоді лїта висїли якимсь важким проклятєм над його головою: проклятєм нужди, що заглушувала в першім зародї гарні й добрі здібности його душі. Нераз чув він те проклятє в хвилях своїх найбільших спекуляцийних удач, — нераз мара давньої нужди затроювала йому найбільшу радість, досипала гірчицї-полину в солодкі напої богацтва й роскоші.
І доси він живо нагадує ту на-пів розвалену, підгнилу, вохку, нехарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичи, в котрій побачив сьвіт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливійшої ґарбарнї, відки
