»Змилуйтеся, пане, ми вам дамо хліба і останню корову з лоз приженемо, — пощадіть!«
Але серце поручника закамяніло на війні. Під кермою лютого Яреми навчився на всі лади катувати людей. Плач сільської »баби« і »бахорів« не робив на нім вражіння. Але ось із хати вибігла за иншими молода дівчина з розпущеною косою. З її прегарних, великих чорних очей капали сльози, що наче жемчуги скочувалися по її смаглявих смертельно блідих щоках. В правій руці тримала золоте намисто з дукачів, яке простягнула поручникові. Але не помагали ані сльози, ані благання. У злобних, розлючених опришків, — було камянне серце.
Драґони найшли в одній хаті двох сліпих лірників. Підозріваючи, що це шпігуни Хмельницького, казав їх поручник припекти вогнем. На запити потвердили, що Хмельницький стоїть коло Білої Церкви і не скорше піде в похід аж діждеться допомоги хана. Робота сотні була скінчена, казав ще тільки повісити лірників. Задоволений посвистував крізь зуби. Не журився, що зрабував королівське село. Таж так робило все військо: рядові жовніри, дивлячись на старших і собі справляли гулянки і небавом прогуляли свою
