По полковнику ніхто не вгадавби, що йому стукнуло за сорок (літ). Вельми любязно гляділа на нього хазяйка, але досі Абазин занятий порядкуванням свойого полку, безупинними наїздами, судами та військовими справами не звернув на неї відповідньої уваги. Це гнівало гарну молодицю, якої чоловік загинув у поході під мурами Царгорода. Привезли Запорожці по ньому всю його козацьку збрую тай оставили молоду вдову з двойко діточками. Старшенькому Степанові минуло чотирнацять а Меланці дванацять років. Веретено молодиці фуркотіло а діти помітивши, що полковник покінчив поки що працю поприходили до нього. Степан видобув його важку шаблю та вчився замахувати а Меланка сіла на коліні та їхала наче на кони. »Гоп! вороний гоп!«, приговорював Абазин і гладив ясне волосся дівчинки. Його очі сміялися.
»А чи були у вас діти, пане полковнику? — запитала знечевя хазяйка.
Закамяніло враз обличча у полковника. Спомини як пліснь насіли на очи й уста козака. Кутики уст здрігнулися і великі наче горох сльози покотилися по обличчі. Хотіла було молодиця загладити свою незручність, але Абазин махнув рукою:
»Давно минуло, багато з того часу всякого нещастя наглядівся, стало серце
