Ця сторінка вичитана
ПРОЛЬОҐ.
Ой, човне, човнику!
Де поспішаєш?
На морю буря —
Хіба ж не знаєш?
Ой, знаю, знаю,
Все ж поспішаю,
Лютої бурі
Я не влякаюсь!
Дужий, не надто вишколений голос співав відому пісню. Голос мягко котився скелями, з яких розкривався казковий краєвид на широку саґу,[1] по якій легенький відморський вітер гнав маленьку вітрильну йолю[2]. В човні сиділо двох мущин. Один майже старець, із сивим волоссям та зате цвітучим обличчам і палкими сивими очима, сидів на кермі та зручно провадив човник попід скелями. Другий юнак у розцвіті сил, тримав линву від вітрила, яким орудував не менше зручно, як його старший товариш кермою.
Твої вітрила
Вітер зриває,
А твої щогли
хвиля зламає! —
дзвенів голос молодшого.
