— Хіба Корченко зрадник?
— Він потаємно приняв унію! Але я це знаю. Забаглося йому лядських почестей. Щоб осягнути оте прокляте шляхетство, готов продати рідного брата…
Он воно що! Ну ми щось і на його придумаємо. Поспішай у хату, щоб не помітили. Колись спасибі скажу.
Чорні очі Запорожця жаром обкинули любу постать дівчини.
Запорожець зник у надрічних кущах лозини, де в його була мабуть захована душегубка; Наталя зітхнула й повернулася поспішаючи в хату. Враз віття вишень розгорнула чиясь дужа рука: перед нею став Корченко!
— Ай! — скрикнула від несподіванки дівчина,
— Ага! перелякалася! — загомонів глухо голос Корченка: — Ти зрадила мене перед козаками, я чув усе. Досі тільки ти стримувала мене, щоб не перейти зовсім на сторону ляхів, але коли ти покинула мене, то горе тобі і всьому родові, не має таких мук, якими міг би я свої муки пімстити.
— Лягла поміж нами кров крепака, якого ти розсік шаблею без провини.
— Не спинив я свойого гніву, коли шапки не скинув. Але ти мучиш мене, твої очі не дають мені сну, задля тебе все зроблю, що хочеш.
— Остерегла я перед тобою Запорожця, бо бачила в тебе на грудях шкаплірик, які роздають Домінікани. Але коли станеш душею і тілом нашим…
— А що буде тоді з моїм шляхецтвом?
