— Оцей гаразд. За три дні тут гарячо буде Кривоніс близько. Народ ворушиться. Віковічну неволю скинути хоче.
Із лоз виступило ще шість козаків. Вони привиталися з батюшкою, що благословив їх широким хрестом.
— Боже вас благослови і поможи на святе діло!
— Раз мати родила, раз і помірати!
— А куди оловяний біб і чорне пшоно?
— В погріб. Там певно.
Наталя хоч стояла не далеко, не чула з тихої розмови ні словечка. Почула тільки слово „погріб“ і догадалася усього. Живо вибігла з корчів і підбігла до батька.
— Корченко зрадник! Не можна до погребу. — Кількома словами розказала про все. Запорожці хватали за шаблі і пістолі.
— Паршива вівця!
— На паль його!
— Що його робити? Пропадуть наші гаківниці. Чи не ма де поблизу наших?
— В Погребищах стоїть Кривоносенко з чотирьома тисячами лицарів і черни в нього тисяч пять!
— Тільки як його звістити?
— Добрим конем за три години заскаче.
— Все одно до завтра не поспіє, а гармати треба рятувати.
— Ну, ось що, братчики. Вас десятьох, а моїх козаків на тринадцять назбирається, перенесемо усі запаси й гармати на річку в очерети. В суботу Кривоніс тут буде, то й передамо.