ходу, як прожогом пробитися назад до замку. Півтора тисячі піхоти кинулося на двіста козаків. У короткім але жорстокім бою полягли сливе всі козаки, але вони зробили своє. Стримали ворога так довго, аж козаки Кривоносенка проломили ворота та впали на піхоту ззаду. На карках шляхти їхали козаки аж до замку. Пан Лев бив із гармат, але псував і своїх. Густим трупом устелила шляхта вулички і базар місточка. Два полки кинув Кривоносенко до здобування замку, куди Підкова наче з міха сипав кулями. Пять полків заховав перед місточком. Зате чернь і давні кріпаки, які злучилися з нею, напала на своїх мучителів. Не було пощади ні старим, ні малим, ні немовлятам. Під проводом місцевих людей розлютований натовп кидався на дворище, витягав шляхту і слуг, коли вони були католиками або уніятами і заздалегідь не зєдналися із козаками. Із крівель запіяв червоний когут. Кріпаки ділилися майном панів винагороджуючи довгочасні побори і панщину. Недаром шляхта говорила: „Кождий кріпак ворог, кожде українське село чи місточко — кубло ворогів“; кождий двір боронився до останньої каплі крови. Жінки набивали рушниці і пістолі та подавали їх братам і чоловікам. Чернь розбила бочки з вином і горілкою і під пяну руку різала, вішала та топила в Гнилопяти запеклих ворогів народу. Серед згарищ і трупів почався страшний бенкет: пили, співали і танцювали. Кривоносенко махнув на чернь рукою: вона пяніла пімстою, рабство змивала річками навіть неповинної крови. Розярення черни не спинилося
