навіть перед православними ремісниками: вони позбулися голов через те, що носили одежу польського крою, голили голову та відпускали на верху голови чуприну. З чупринами летіли й голови! Напад Запорожців на замок тричі відбито. Пан Лев заздалегідь сподіючися, що Семени схочуть піддати замок у части вирізав їх зрадою, по части запер у льохах, оставляючи для пізнійшої кари.
Кривоносенко, хоч молодий і завзятий, зміркував, що губить даремно людей, бо замку, того стоголового смока, що плював огнем і оловом, не згризе своїми зубами, хіба що прийде йому з поміччю який щасливий случай або батько зі своєю двадцятьпятьтисячною армією.
Кривоносенко стояв перед попівством та приглядався боєві. Не зважав на рясний град куль, що сипався на нього з замку. Козаки рубали ворота та лоском клали шляхтичів, що посміли вихилити зза мурів голову. Зверха лили жовніри кипяток, кидали камінюки, стріляли, кололи списами… Стояв страшний галас, стогін та рев гармат і смигівниць. Рев різаних жидів заглушив на хвилину голос битви: це чернь здобула розпучливо боронену синаґоґу. Одначе половина жидів приняла христіянство і тих чернь помилувала.
До Кривоносенка підступила Наталя усе ще перебрана за козачка. Її личко було бліде й очі червоні від плачу: вона втратила надію побачити батька живим.
— Пане отамане, козаків гине багато!
— Егеж, на війні лицарі не родяться!
— Замку не візьмете, хоч би ви й усі свої шість тисяч на мури кинули.
