му судді багатого гостинця: дорогу турецьку шаблю з найкращої дамасценської криці та сувій золототканої парчі. Приняв суддя у давнього товариша дарунки, але ж здвигнув при цьому густі білі брови і закрив зморщками високе чоло, через яке упоперек переходив глибокий шрам і заявив рішучо:
— Спасибі, брате, за гостинця, бачу не один турок ноги задер за твоєю допомогою та тільки ось тобі гетьманський універсал. Читай, коли вмієш!
— І не таке в січовій школі читали. Чи ж би так даром мене дяки березовою кашою годували? Ану лиш давай цю бумагу. — Ми з волі Божої, гетьман… гм, наказуємо, щоб низові козаки ніякого безчестя у землях під моєю рукою не чинили і за всякі бешкети їх покарати по заслузі а навіть на горло а зрештою якнайскорше на Низ відправити… гм!
— Ось, наказ, читав, тож зі мною брате не переливки. Добичу продай, чи там за борошно, зіле (порох) та горох (кулі) проміняй і махай на Січ, бо не зносити тобі чуба!
Але очи Забияки налилися кровю, а пястуки мимохіть затиснулися, хоча говорив так спокійно, наче би то суддя сердився, а він хотів його успокоїти:
— А щоб мені, лицареві, що перший у город Азів через мури високі дряпався, що Капузин-пашу отсею рукою покотом положив, що вертаючи сам з товариством своєї чайки ґалєру Ахмед-Алі-аґи узяв…
— Те, те, те, — гукнув суддя, що не любив довгих балачок, — чи бач, якої запіяв?
