А чи думаєш Забияко, що оцей шрам не під мурами Цареграда зійшов на мою голову? А тепер йди за чим приїхав і щоб до трьох днів і духу тут твойого не було.
Але коли скінчилося урядова часть їхав грізний суддя із Забіякою та кількома братчиками до сандала (великий турецький човен) щоб оглянути добичу Січовиків та помогти її розпродати. Але коли заговорив про розпродаж, Забіяка якесь дивно усміхнувся.
Тільки на сандалі зрозумів суддя ту чудну усмішку, коли зійшов крутими східцями під чердак: в затишній каюті, обвішаній турецькими і перськими диванами побачив три туркені.
Засвистав зтиха суддя на вид такої добичі і заговорив до бранців по турецькому.
— Салєм, тобі пане, сказала одна з них, але ми нічого не потребуємо. Все, що було в нас дорогого ми втратили на ґалєрі, яку добув огнем і мечем оцей лицар. Ми злощасні бранки сповняли кожду його волю і нічого нам більше не остало. Єдина для нас осолода, це гадка про смерть. — Говорила так солодко і ніжно, що жорстокий суддя почув жаль.
— Ах, кіями би тебе, братчику, тай дух з тебе витиснути. Що це ти накоїв?
— А хиба ж це не моя добич? — боронився козак. — Ось може окупу за них діждуся…
— Ніякого не буде тобі окупу, — гримнув суддя, — не чув харцизо, що весь її рід загинув…
— А хиба ж я цьому винен, що Ахмет