на щоки дівчини, але ні, се мабуть відблиск від червоних дукачів і намиста…
Аж застогнав козак, тай подався у свою світлицю і тяжкою від шаблі рукою написав листа до батька красуні: „Доволі вже мені по морях турків потопляти, доволі вже мені туркені в полон брати, час устаткуватися та власне хазяйство завести“.
Сів чура на коня, тай помчав письмо у город. Жде козак, не діждеться. А тимчасом і Запорожці в дорогу ладяться. Сіли тай запиваюуь стремянне. На прощанню вже й з отамана забули кепкувати: бачать, що нічого не вдієш. А ось і чуру наднесло. Тільки не веселе обличча у чури: мабуть не медом поїли. Взяв отаман листа в руки тай аж труситься.
— А ну ко сердего, ось тобі кухлик меду, — подав Запорожець отаманови. Випив отама повагом, тай узявся до листа.
„Не моїй дочці на місце твоїх туркень вступати. Шукай собі, козаче, другої, бо ся вже й так заручена. А до мойого двору не підходи, бо я, й сини, та й добрі сусіди за мою добру славу постоять“.
— От тобі й красуня! — промовив оден Запорожець.
— Гарно сказано! — додав инший, — та тільки чи не вчасно!
А отаманові, по прочитанню листа, наче обухом по голові зацідив. Йому, першому ушкалови посміли відмовити! Таку обиду можна тільки кровю обмити.
Припав до важкого михайлика. Коли відняв важку посудину, набрав глибоко воздуха.
— Братці, хиба кинете отамана на по-
