талу? Хиба дозволите, що б гречаники з нього посміхалися? Ану, хто зі мною, ще одну бранку добувати?
Задумалися Запорожці. Це ж не з турками дїло. Коли до чого, доведетьсе кров христіянську проляти. А тоді грізний суддя як пити дати, голову здійме. Але як же й отамана опустити.
— Ах, раз мати родила! — сказав Рябошапко.
— Та воно так, — погодився другий.
— А дівчина гладка, — промимрив третій.
— А ми, ось по попа скочимо, — згодилися два.
— Та тут вас і повінчаємо, а самі простісенько на Січ чкурнемо.
— А там, шукай вітра в полі.
— Та відома річ, на нашу Січ той самому гетьманові не легко пробратися.
Або здобути або дома не бути, рішили Запорожці тай метнулися, щоб свому отаманови весілля відгуляти. Двох помчало до сусідного села, щоб доставити батюшку а всі прочі зі самим отаманом помчалися до містечка, щоб викрасти панну.
Тільки коли опинилися у степу прийшов отаман із першого гніву до себе, та став розважати, що й як йому чинити. А степ аж до самого Дніпра розкинувся широкою полосою. Тисячі зірок мерехтіли на небозводі одна ясніща від другої.
— Котра з них буде моєю? подумав собі Запорожець. — Ось за яку годину або голову буйну зложить у бучі або повезе на хутір бранку, де вже на них мабуть батюшка жда-