ти ме, щоб їх негайно повінчати. А тоді? Та про се козакові не хотілося дальше думати. Хто знав що може статися? Може прийдеться із молодою жінкою у степи тікати, заки не промине гнів жорстокого гетьманського судді і батьків дівчини. А впрочім знав степ як свою шаблю: для доброго козака тай ще й з товариством усюди хата. Зимовик такий мигом поставлять, що хоч би для гетьманші, пасіку заведуть, садок засадять. Попливе тихе життє. Цвіркуни начеб вгадували думи козака, бо піддавали бадьоро: „Так, таки так, так, таки так, цірр, цірр!
Коло півночи наблизилися до місточка. Тиша стояла кругом тільки геть геть з далеку скоріш догадувалося чим почувалося дужі пороги. Треба було братися до діла обережно. Отаман спинив гурток: „Ану братці, позсідаємо та годинку пождемо, ще бач рано. Треба так, що як, наспіємо то щоби піп уже був! А не то на Січ не поспієте!! додав із легенькою посмішкою у голосі.
— Ти вже за нас не клопочися, батьку, сказав коренастий Дубович, — але коли тебе тут припече суддя так ти з молодою притьмом у Вовчу балку лети. Там тобі буде допомога.
— Велике вам спасибі, братці, що й у цьому ділі мені допомогаєте, прошепотів отаман.
— Яке там спасибі, відмагалися козаки, як за одну ногу висіти то вже краще за обидві!
Козаки сиділи так довго, доки леза шабель не почали відбивати від одежі: знак, що