батюшку присилували вдягтися у фелон. Усе було готове.
Заки приступили до вівтаря, повів отаман Наталю до сусідної кімнати, де стояло широке ліжко, на стіні висіла важка нагайка.
— Люба Наталко! промовив із тиха зворушеним голосом. В мене нема часу. Як що відмовишся, так скраю тобі спнну оцею нагайкою і змушу силоміць, навіть без попа, стати моєю! А тепер вибач, кохана, що мусів так говорити, давай краще поцілуємось і підемо під вінець!
В очах козака помітила Наталка таку рішучість, що всяку спробу змагання уважала даремною. Одинока надія блиснула ще в її очах, коли пригадала собі батюшку. Адже він знає, що вона має судженого і може відмовитися її повінчати.
— А що як батюшка не захоче? Отаман вичитав у тих словах половину згоди.
— А ось зараз побачимо. Остань тут на хвилиночку, лиш гляди не старайся навіть утікати, се булоби даремно — і пішов до сусідної кімнати, де батюшка ждав уже. Перші промінні сонця золотили його сивий волос та миготіли на золотих нашивках фелона.
— Чи татарин готовий? — запитав отаман Запорожця.
— Егеж батьку, тільки се мабуть злишне.
— А ось побачимо, щоб опісля часу не гаяти.
— Прошу, вас батюшко, на хвилиночку ось сюди, — і повів зачудованого попа до третьої кімнати. Плохенький батюшка на вид того, що побачив трохи не зімлів. Підвів ру-
