ку, щоб перехреститися, та рука так і застигла в повітрі. А було й чого перелякатися: із сволока звисала по середині петля, яку пильно намилював здоровенний татарин весь у червоному. Гостроверха шапка та чорні скісні очи виглядали несамовито. Сам чорт із пекла не видавбися мабуть батюшці більше страшним. Отаман заждав хвилину, щоб батюшка заспокоївся трішечки і сказав ледовим голосом:
— Ось вам отченьку віз і перевіз. Або нас негайно повінчаєте і сто червінців дістанете, або оставлю вас з отцим харцизом, для якого христіянська душа ні копійки не стоїть.
— Ходім, ходім, повінчаю, — простогнав ледви чутно батюшка. В нього так дріжали коліна, що отаман мусів вести його попід руку.
Молода пара станула перед вівтарем. З надвору почулася тупотня і до кімнати вбіг прожогом Запорожець.
— Скоріш, батьку, в степу показалися вершники.
— Ми вже готові, — сказав отаман. — Ви сідайте на коні і приїздіть за рік. Хто зна чи в куми не попрошу. Беріть і батюшку і бувайте здорові.
За кілька хвилин ціла товпа людей вперлася у кімнату, де стояли повінчані а за ними в кутку трьох молодих чурів, тримали готову зброю.
На переді товпи виступав лютий суддя, позаду стояв оден із синів полковника з повязаною рукою.
— А ось він харциза! гукнув суддя. І ти се накоїв. Полковника забив, одного сина важко ранив…
