— Ні, пане судде! Ніразу я не вистрілив ані шаблею не рубнув. У вашому окрузі ні каплі крови не пролив. —
— Ану, козаки, шукайте по всіх кватирах. Може ще кого найдемо.
Тільки даремна була праця. Найдено тільки татарина, що вірно як собака стояв коло петлі.
— А ось що воно, — заскреготів зубами суддя, — пожди но голубе, зараз повиснеш сам на отсій петлі. Оттут тобі моє суддейське слово. Одного свідка треба. Але я його найду. За смерть полковника, розбій, вихопленнє панночки милости не сподівайся. Одного свідка… — тут очи судді спинилися на Наталці, що стояла коло отамана, та тільки що помітила, що долі рукавом збігала тоненька струйка крови. Та кров червовими каплями, значила усюди по долівці, куди ходив отаман.
— А ось і свідок, — очи судді метали іскри. — Посвідчи Наталко, що отсей тут харциз, напав двір твойого батька, побив і поранив… — суддя мусів зробити передишку, бо із гніву сливе міг говорити.
Раптом Наталка промовила дзвінким голосом!
— Пане судде! Хибаж жона чоловікові покажчиця? — та почала перевязувати отаманови руку. А отаман клячав перед слабкою жінкою та цілував край її одягу.
Коломия, 19. VIII. 25.