— На розказ? Де ті сотні?
Сержант спустив очі. Воєвода сопів, як ковальський міх; грубезні щоки почервоніли, очі налилися кровю.
— Ми швидко пізнали, що то підступ, бо зараз у ліску перед Білополем три сотні Семенів, що їхали на самім переді повернули коні, і з диким криком напали на нас. То була засідка. Мені вдалося пробитися і я поспішив до вельможного пана воєводи…
— Хто напав вас?
— Сам Кривоніс…
Воєвода поблід і глухо застогнав:
— Пропала Махнівка, мої маєтности, мій замок. Коли доберуться до срібла…
Жовнір із деякою погордою глядів тепер на свого пана: „Ага, маєш тепер! Мабуть не дуже то поквапишся на відсіч“.
Але воєвода не думав навіть про відсіч. На саму згадку про страшного Кривоноса рішив утікати. Не знать тільки куди.
— Кілько з тобою людей?
— Пятьдесять кілька пощерблених, але ще сидять на конях.
— Зараз підеш з ними до пана поручника Невядомського. Вранці рушаємо.
Пан воєвода видав енерґічні накази і досвіта три тисячі війська, шляхти і пахолків пробиралося лісами попри Махнівку до Винниці, де Тишкевич шукав захисту.
Ще кілька днів назад красувалася Махнівка біленькими хатками селян, розкиненими у підніжа горбочка, на якому грізно манячив замок своїми темними грубезними мурами, високими баштами, темними ямами стріль-