ниць та понурими гирлами гармат і гаківниць. Замок був обезпечений ровами, валами і частоколами. Самої Махнівки боронив кріпкий палісад.
Одначе, від часу жовтовідської, а потім корсунської баталії кружляли між народом якісь вістки, наче ластівки. Появилося багацько лірників, сліпих дідів, що звичайно бачили краще все довкруги, ніж неодин видющий; вони співали думи та розказували про Хмеля.
„Висипався Хміль із міха, тай наробив ляхам лиха. За тяжкі кривди українського народа, за катування крепаків, за поругані церкви мстить Хміль ляхам. Піднімається увесь народ“.
— Знак нам подайте! Розмечемо частокіл, у сміговниці й гармати піску понасипаємо, ворота замку відчинимо!
— Буде знак. Часу слушного ждіть.
Лірники зникали так таємно, як і появилися.
Невеликий гурток найповажніщих селян сидів у попа о. Трахтемира. Вікна були щільно заслонені. Всі зібрані мали поважні обличча, немов рішалися на щось страшне, з чого нема вороття. Дід, що із лірою вештався ввесь день із своїм повожатим по замку, де співав Семенам думи, сидів теж між зібраними. Він саме скінчив оповідати про корсунську потребу, та про дальші замисли Хмеля і полковників. По короткій перерві промовив о. Трахтемир:
— Прийшов час, слушний час! Час вернути волю і шанобу нашій вірі. Віки минали, а православна віра терпіла соромне нехту-
