Богато дечого далобыся сказати про сей перекладъ. Отъ и я самъ знаю о неодно̂й хибѣ єго. Такъ не моя вже рѣчь говорити про се. Нехай уважный читатель самъ дочитуєся та дошукуєсь ихъ. Одно то̂лько уважаю за потрѣбне пояснити. Хто знав францускій языкъ, тому дивогляднымъ може выдасться спосо̂бъ, якъ поступивъ я собѣ съ францускими именами власными. И такъ заразъ на початку готовъ хто запытатися, чому я автора сеи повѣсти назвавъ Додетомъ, коли о̂нъ звеся „Доде.“ Отже гадка моя була така: чому мы называємо знаныхъ зъ исторіи людей „Давидомъ, Даріємъ, Киромъ, Демостеномъ,“ а мѣста „Ефезомъ, Коринтомъ, Римомъ, Картагеною,“ коли они такъ по своєму не звалися? Отповѣдь на те: мы перекрутили ихъ бо̂льше або менше на нашь ладъ, т. є. зрусчили ихъ и поступаємо съ ними якъ съ власными именами. И се всказує намъ вже дорогу, що мы повинни̂ чужи̂ имена по̂сля духа нашого языка перетворювати бодай на сто̂лько, щобы були спосо̂бни̂ до пытомои намъ граматичнои о̂тмѣны, а не лишати ихъ въ чужо̂мъ, для насъ нео̂тмѣнно̂мъ видѣ. Тымъ часомъ мы въ такихъ разахъ поступаємо собѣ ро̂жно: о̂тмѣняємо „Шилєра, Шекспира, Лясаля и т. и. Єну, Марсилію, Парижь, и т. и. гимназію, музей и т. и.“ а лишаємо нео̂тмѣнно „Гете, Доде, Рікардо и т. и. Мансгаймъ, Нанси и. т. и. студіюмъ, максимумъ, минимумъ и т. и.“ Ба навѣть до̂йшло до того, що перестаємо о̂тмѣняти̂ свои власни̂ имена и говоримо та пишемо неразъ на чужій ладъ: „Марія Омеляновичь, Маріи
