див за ним слідом, — мов пришитиј до генеральських хвостиків…
Генерал прочумав пісчан першиј.
— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гајдамацтво плодити! Тепер ви мојі… За мојі шчирі послуги, сама царицьа пожаловала мені Піски.
— Јак це? шчо це?… з јакојі це речі??… Загула громада, јак гуде море перед буреју.
Мирін одрізнивсьа од громадьан. Виступив з лави, підіјшов до генерала.
— То це, каже, так?! Це вже ј до нас руки простьагајете?… Уже ј на вільні степи пора?… Помагај-бі!… А хиба там забули, јакиј уговор мали? га? забули??…
Генерал трохи подавсьа назад — пильно дививсьа на Мирона; з за генеральськојі спини вигльадала перельакана жидівська пика, з пејсами… Льуде поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, јак тіпапалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові, та до громадьан:
— А шчо, льуде добрі? Не ја вам казав? Не ја вам пророкував?… Од же — радьте тепер!
Сельане, јак жуки, загули… „Не діжде! До віку не діжде!… Шчо б ми робили?… Шчо б ми јому служили?… Не діждеш, льаше!!“
Генерал не витерпів. — Молчать! — закричав він, шче ј ногоју тупнув.
Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівсьа…
А генерал, мов по команді, викрикује: — Земльа моја!… ј ви мојі!… і все моје!!…
— Брехали твого батька сини, та ј ти з ними! — хтось јому з середини…
Јак хто приском кинув на вельможогон! Підскочив
