до лави; зацідив по уху переднього, тој аж стовбула став; закричав на звозчика; пхнув у повозку жида, шчо вже давно вертівсьа коло повозки; вскочив сам — і тільки курьава встала…
Крајніј підвівсьа, покректав, підньав з землі шапку, почухав за ухом і обізвавсьа до товариша:
— Оце так!… Оце поздоровкавсьа!!…
— Чом ти јому зубів не полічив? загомоніли кругом, з усіх боків.
— Еге… чом!… Коли він — біси јого батькові, — невздрів звідкільа ј вихопивсьа!…
— Чому ж ти јого хоч на повозку не підсадив? — жартује хтось з середини.
— Тому, шчо за твојеју спиноју не ховавсьа! — одказав з обидоју крајніј.
— За те ж він тебе ј охрестив, шчо ти наперед лізеш!
— Охрестив!!… о-го-го… го-о, го-о!… То справді охрестив!!… регоче громада.
З того часу крајнього прозвали Хрешчеником: Хрешченик, та ј Хрешченик.
— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивоју, јак лунь, головоју. Знајшли коли реготатисьа!… Кажіть крашче: шчо робити? Регіт стих. Громада загомоніла:
— Та ми ј до Кијіва… ми ј у столицьу… ми до самојі цариці!… Шчо це за напасть? Де цьа пројава вирескалась?…
Приходьать до Мирона радитись: шчо робити, јак би крашче…
— Чи не појіхали б ви, Мироне, в столицьу розвідати… Шчо це за причепа така звідтільа вирвалась? Чи не перепросили б там кого?…
— Шчо б ја јіздив? Шчо б ја просив?? — закричав
