перегинајучись, з малих льат, і бенде служіць до коньца мекго жіцьа.
— Вьем, Леібо, вьем! ти јестесь шльахетни жид, — одказав генерал.
— Так пристајете? — обернувсьа знову до громади.
— Шчо б ми платили за своју земльу?… Шчо б ми давали?… За ві-шчо?! Ні зроду віку! закричала громада.
— Јак знајете… Коли не хочете платити, ја вас пожену на паншчину… Дају вам день — подумати: шчо дльа вас зручніше… Чујете? Післьа завтрього, шчо б ја знав!
Та ј појіхав собі. На цвинтарі підньавсьа гвалт шче більшиј…
Усі викрикували, шчо покидајуть… З тим і розіјшлисьа.
Правда, де јакі, горьачіші, — душ, може з десьать — позаберали торби на плечі, та ј потьагли шукати вільнојі сторони… А решта — зосталасьа. Куди јого? јак јого? Воно б то ј тьагу дати, пјатами накивати, — та јак гльануть вони на својі хатки, садочками закрашені, на својі засіјані польа, што зеленіјуть на вкруги села; јак згадајуть, — јак більа них, мов більа дитини, својі руки ходили; јак здумајуть прошчатись з старим гніздом, де, — мовльав, — і вилупивсьа ј вигодувавсьа, зріс і посивів, — з батьківськими могилами… Шкода јім стане ріднојі сторони; страшно невідомојі, темнојі јак ніч, будушчини… Та ј зосталисьа — до слушного часу!
Пријіздить генерал.
— А шчо? јак?
— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, — тільки не зачіпајте нас!
— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе тельатко дві матки ссе. От вам на могорич! — Виньав золотого, подав крајньому.
