Лејба крутивсьа коло пана, не знав з јакого боку підступити. Генерал помітив.
— Шчо тобі, Лејбо, треба? питаје.
— Ньех јаснівельможни пан бендзье ласкав, — жеби хлопі нье једнеј кгоральні нье будовалі, ні теж жаднеј карчми нье тржималі!
— Та шче, слухајте — ось шчо. Шчо б ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мојі — ј шинок буде міј. Ось вам Лејба ј горілки накурить.
Пісчане почухали потилиці. Вони догадалисьа, шчо це тільки почалось — ось шчо!!!
Попрошчавсьа генерал з ними. Сідајучи в візок, гукнув: — „Гльадіть… бережіть мені Лејбу!“ — Та тільки јого пісчане ј бачили.
Лејба зоставсьа на хазьајстві. Через місьаць прикотила в Піски велика-велика буда, — пісчане зроду такојі не бачили; а в тіј буді — Лејбова жінка ј жидиньат з десьатеро — одно одного менше… Генерал одібрав Лејбі, на крај села, гульашче місце; за літо зопјав Лејба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати. Пішло все по старому, та по давньому. Козаки ј генералові жили собі в миру, спокіјно, тихо; орали земльу, засівали, жали, косили, молотили; збірали добро, худобу; діток плодили — рід ширили… Пријшло в Піски шче кільки душ захожих, та ј оселилось між сельанами. Генералови давали Лејбі, — чи то пак — генералові — одсипного трохи, платили невеличкиј чинш, — та сами собі ј порьадковали, јак знали.
Звикли пісчане до Лејби. Привик Лејба до пісчан. Стали вони до Лејби в шинок ходити, — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лејби горілка дешевша… Став Лејба нужниј чоловік на селі!
І Лејба — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикутонового балахону, убравсьа Лејба в чорниј ла-
