стиковиј; і Сурка Лејбова ходила не такоју зајолзаноју, јак пријіхала; і Лејбови діти — не такі миршаві та шолудиві… Је в Лејби, — не знать де він і взьав јіјі, — ј коза з козиньатком; більа Лејбовојі корови ходить уже најмичка Гапка; завів Леіба ј пару шкапіјок… Зажив Лејба з пісчанами… сказив би: јак у Христа за пазухоју, — коли б Лејба в Христа вірував… А то Лејба — „невіра;“ Лејбови предки над Христом знушчались… Було иноді за те Лејбі, јак підопјуть пісчане! Та не так Лејбі, јак Лејбовим дітьам… Не раз гвалтував Лејба, шчо хлопці јого дітьам повиривали пејсики, понамазували салом губи, шчо, — аби де встріли, — зараз і насьадуть, јак шуліка курчат!
Та сількось! Пејсики знову одростали; сало на губах обмивала Сурка, — жиденьата росли, гладчали, стали аж вилискуватись, јак ситі поросьата, котрими јіх дражнили хлопці… Гаразд Лејбі!
Не погано ј пісчанам. Піски підньалисьа, розкоренилисьа, розрослисьа! Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди, з вишневими садочками. Чорні, понурі земльанки час од часу все злазили. На-томість, поміж зеленоју гушчавиноју кольучих груш, плакучих верб, темно-зеленојі вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеноју червоноју глиноју приспоју, в середені — з присінками, з хижоју, а часом і з кімнатоју. І тини скрізь калачиком позаплетані, де-где ј з острішком; і ворота — там і там дошчані; а коло воріт, мов сторожі, вигльадали на шльах довгошијі журавлі…
Миронові нічого того не довелось бачити. Јак косоју, скосила јого думка про невольу. Захирів стариј, згорбивсьа, скарльучивсьа… та ј умер останніј січовик без одного року ста літ…
