нејі, мов на јаке диво. Кацапи порьадкували. Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистројіли в одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третьу; дівчат — у четверту, а малих діток — у пјату. Сивих дідів вислали на зустріч з хлібом-сільльу… „Ось, мов, вельможна — усе твоје добро припадаје…“ Потапович так і вчив, шчо б сказали:…„припадаје до твојіх превосходительних ніг!“
Вијшли діди сиві без шапок, з хлібом-сільльу… Так батько та мати стрічајуть молодих, јак ті вертајутьсьа з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомиласьа, — сказала, шчо недужа, не приньала ні хліба, ні солі… навіть не гльанула на кумедіју… Так і пішов набіј за даром! — Пісчане тільки забачили своју „молоду“ з заду — високу, суху, јак вјалу тараньу, — коли вона вилазила з пишного ридвану, та сунула в горниці, зльагајучи на руки двох хороше зодьагнених дівок…
Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцьать, а меньшому з десьать, — повискакували за матерьју з ридвану, та ј побігли між народ. Не гльанули вони на дідів; минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченьата зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, шчо вигльадали зза чорньавих дівочих голів…
Огльадівши дівчат, перебігли вони до хлопјачојі лави. Хлопјата стојали без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцьами. Паничі запитали: шчо то, полапали рученьатами, поскубли злегенька. Нарізно од пісчан, не подалеку, стојали кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміјалисьа з паничівськојі вигадки.
— Вішь, Афоньа, — на што јефті хохлікі!… Знатна, барьа, дьері!… А ну, вот таво хахльонка!
— Какова? пита старшенькиј, погльадајучи то на хлопьат, то на кацапів.
— А вот таво, — чумазаво!
