Панич узьав за оселедчик чорноголового хлопцьа, шчо стојав з крају. Тој, јак јаструб, вирвавсьа.
— За шчо ти скубессьа? Дивись — јакиј!!
— Ти… ти… и! заричали на јого бородаті заступники, сціпивши кулаки ј зуби!
Старенька, згорблена бабусьа, повјазана білоју хусткоју з наміткоју, висунулась зза других жінок. Бліда, јак крејда, вона крізь сльози ледве промовила:
— За ві-шчо ж ви, паниченьки, знушчајетесь з хлопјат!… А грішка!
Паничі весело зареготались, та ј побігли в горниці.
Не забаром пријшов приказ росходитись: бариньа з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалисьа… Потьагли пісчане по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похньупених головха, невеселе почуваньньа в серці…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само пријде. — На другиј же таки день пријшла загадка: зносити Омелькову ј Стецькову хату, шчо прильагали городами до панського двору: нігде було садка заводити! — Знесли хату Омелькову ј Стецькову, насадили садок, ставок викопали ј риби напустили. — Трохи з годом — улицьа вузька. Треба розширити, — треба врізати льудських городів! — Урізали ј городів, — рошчистили не вулицьу, а мајдан… — Упјать велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немаје ніјакого виду з панських вікон! — Позносили ј супротивні хатки, — насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак шчо день — усе новиј, та ј новиј приказ, нова, та ј нова вигадка! Шчо дньа камінець по камінчику вибивали з льудськојі волі. Кожен час вкорочувавсьа уривок, на котрім були пісчане привјазані до генеральші, — поки не вкоротили так, шчо вже можна було безпешно за чуба брати!…
Пісчане довго не подавалисьа, а все таки генераль-
