билисьа; уверне ј генеральша своје слово про својіх „мазеп…“ А в гостинніј — паніјки скреготьать, јак ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирајуть… У залу двері розчинені; у них натовпилась ціла јурба теж паніјок, — ніјак пројти… Підмічајучи, хто коло јакојі дівчини залицајетьсьа, моторні цокотухи шепочуть одна другіј својі думки про льубошчі, надіјі — про шльуби. А в залі — розвернулись танці на всі боки, — аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари не даром најіхали. — По таньцьах — туди вже к світу, јак прокричать другі півні, — вечерьа. Світом тільки розјізжајутьсьа…
Та так справльајуть не одні менини (а ј тож то чотирі рази на рік!): справльајуть на різдво бенькет; бенькетујуть на масниці; на великодних свьатках. Це великі, прохані, бенькети. А так гості — не минаје дньа, шчо б за столом не сиділо душ три, або чотирі чужих.
Весело, роскішно жила генеральша. Не сумували ј генеральські дочки, — бо ніколи було. Та ј чого јого журитисьа панночці, — молодіј, не поганіј, з великороднојі сімјі, та ј не з порожніми руками?
Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні, — про те сами вони ніколи ні думали, ні гадали. За них думала мати, а справджували јіјі думку бородајевці, та пісчане… Бородајевці привозили јіј по два рази на рік „оброки,“ а пісчане, јак ті воли, робили на нејі по чотирі дні в тиждень, — та зносили в двір куреј, гусеј, јајцьа… Чому не гульати?!
Гуло отак генеральське подвірја шчось, мабудь, років з пјать. У старшојі дочки почали вже в куточках коло очеј складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це — пријіхав здалека, аж Бородајева, сусіда-панок, та ј оженивсьа на старшіј. Одгульали весільльа. Піски з роду-віку ні бачили, ні чули такого весільльа! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великиј чоловік. Јак побачили гусари,
