риваје јого перепельачиј крик, зірвавшись в-гору; заглушаје докучне сьурчаньньа травјаних коників, шчо јак не розірвутьсьа — і все те зливајетьсьа до купи в јакијсь чудниј гомін, вривајетьсьа в душу, розбуркује в ніј добрість, шчирість, льубов до всього… Гарно тобі, льубо, весело! На серці стихајуть негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надіја обгортаје тебе добрими думками, бажаньньами. Хочетьсьа самому жити ј льубити; бажајеш кожному шчастьа. Не даром в таку годину — аби недільа, або јаке свјато — хлібороби виходьать на поле хліба обдивльатись!
Оттакојі саме пори, в недільу, післьа раньнього обіднього часу, — тим шльахом, шчо, звившись гадьукоју, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — јшов молодиј чоловік. „Не багатого роду!“ казала проста свита, накинута на-опашки. — „Та чепурнојі вдачі,“ — одмовльала чиста, біла, на грудіх вишивана, сорочка, вигльадајучи з-під свити. Червониј з китицьами појас теліпавсьа до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехильајучись набакір, натьакала про парубоцьку вдачу…
Ішов справді парубок. На першиј погльад — јому, може, літ до двадцьатка добиралосьа. Чорниј шовковиј пух тільки шчо висипавсьа на верхніј губі, де колись малосьа бути вусам; — на мов стесаніј борідці де-где попјалось тонке, јак павутиньньа, волосьачко. Ніс невеличкиј, тонкиј, трохи загострениј; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце ј усьа врода. Таких парубків часто ј густо можна зостріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього не абијаке — дуже палкиј погльад, бистриј, јак блискавка. Ним світилась јакась не звичајна сміливість і духова міць, разом з јакојусь хижоју тугоју…
Парубок плівсьа повагом, позакладавши руки назад себе; позирав на вкруги својіми блискучими очима; иноді
