гајетьсьа по всіх усьудах за полком, а менча — хоч і недалеко, так же крашче јіјі не бачити! Не так јіјі, јак јіјі „мазепи“, без котрого вона ступньа не ступить. Генеральша до віку не простила дігтьареві того, јак він осміливсьа зневажити „честь“ јіјі старинного роду, — побратись з јіјі дочкоју!
Довелосьа генеральші на старости літ самотоју світом нудити. А ј старість же јіјі вподобала! То була суха; а то шче дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блишчала…
Будинок великиј, — а нікого нема! Јдеш на однім кінці, — на другім ступні одгукујутьсьа… Аж сум бере! Обньав сум та нудьга ј генеральшину голову. Від суму ј генеральські голови не заховајутьсьа. Сама не знаје вельможна — шчо робити. Хоч би чим трохи одвести своју самотньу думу, погріти одиноке серце. Старе серце завжде шукаје, — де б јого погрітисьа, кому б јого посвітити на прошчаньньа својім погаслим світлом… Генеральша до льудеј давно охолола. Льуде сами шукајуть тепла та світла. Де світло, там і тепло. А тепер у старім серці на макове зерно… Кому ж јого оддати?
Генеральша не довго задумувалась: взьала, та ј оддала јого котам… Лакејі ј горнишні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, јаких сама знала. Завелось у палацу ціле котьаче царство: коти, ј кішки ј кошеньата. Дльа послуги царству, генеральша нарошне взьала в двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивитьсьа; Мокрина јіх завжде годује, вичісује, стеле јім постіль… То вони за Мокриноју слідом. Іде јакось раз Мокрина, а за неју кошеньатко. Вона ј не догльаділа — придавила јакось дверима. Котьатко запишчало. Генеральша, јак почула, — наче јіј пальцьа одрубали! На другиј день котьатко здохло. Шчо-ж, — так те Мокрині ј минулосьа? Так јіј те ј подарувати?… Генеральша була не з тих, шчо посер-
