дьатьсьа та ј забудуть. Не подарувала ј Мокрині котьачојі смерти. На другиј день, Мокрина серед села, прильудно, цілиј день мазала панські кухні з-окола, а на шијі в Мокрини — за јіјі шчирі послуги — на червоніј стьожечці, теліпалосьа здохле котьатко!!
Та доставалось тоді не одніј Мокрині, ј не за одні котьатка. Буто всім добре! Дочку, кажуть, дај, та ј за дочкоју оддај. Повидавала генеральша дочок: за старшоју далекиј Бородајів оддала — нікому „оброків“ тепер платити; за середньоју уплили ті „оброки,“ шчо наскладала давнішче; тільки одна „мазепиха“ не поживиласьа… А все ж таки, шчо генеральша придбала, те ј уплило за дочками. Треба — значить — знову складати, своје убожество полатати. Пісчане робльать тільки чотирі дні на тиждень. Шчо б уже јім і пјатиј день робити?! Загадали пјатиј… Пісчане послухали: пішли на паншчину ј на пјатиј день… сподівалисьа незабаром шче ј шостого… Шостиј загајівсьа. Шостого генеральша не вспіла накинути…
— Через цьу Ульку житьтьа мені нема! Шчо не зробить, — все не по-льудськиј; шчо не скаже, — то збреше!
Так не врьади-годи жаліласьа генеральша својім сусідам на горнишну Ульану, шчо з малојі дівчинки, на панськім хлібі, викохалась у справжньу дівку — білолицьу, чорньаву, з повними веселими очима, співуху невсипушчу.
Подруги в Ульані души не чули. Льубили Ульану в дворі ј за двором, старе ј мале. Льубили в Ульані шчиру душу, добре серце, а најбільше — веселу натуру. Хто кого покохаје, — Ульана перша знаје; зажуривсьа хто, — Ульана розважить… Ульана не знаје горьа! Вона справді ніколи не журиласьа; а може ј журиласьа, та ніхто того ні знав, ні бачив. Бачили Ульану, — весела; чули Ульану, — співаје; слухали, — јакі Ульана вигадки вигадује, квітки пришиваје… Сказано: не журь-дівка!
