Не вспіли генеральшу поховати, јак пријіхав з полку старшиј панич — тепер уже јакијсь там поруччик, чи шчо. Тонкиј, цибатиј, јак журавель, з рижуватим, шорстким, јак на ведмеді, волосьсьам, з великим лобом, — хоч кошеньат биј, з великими, розумними, сірими очима, з товстоју, у низ одвислоју, губоју… Јак вилита мати!
Осівсьа Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів роспудити котьаче царство. Годі јому роскошувати! Старих котів з кішками роздавали пісчанам, мов гостиньці од нового пана; а кошеньатами, јаких льуде не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено. — Потім того одпустили за двір Петра лакеја: паничеві буде одного Јвана. — Дівчат Василь Семенович не роспускав чомусь. Не рідко було сам у дівочу зајде, жартује з дівчатками. Тим тільки було ј душу одводить, шчо ходить з рушницеју, та — коли там — з дівчатами побалакаје. Најбільше јому подобалась Ульана. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
— Десь у тебе, Улінько, соловеј в голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович јіјі голос.
— А може — синицьа, жартује Ульана.
— Ти сама — синицьа! — одказује панич — і злегенька здавить јіјі за носа пальцьами.
Ульана зардіјетьсьа, јак макова квітка.
Роскіш дівчатам за молодим паном. То було — страшно лишнього слова сказати, бојалисьа лишніј ступень ступити од урочнојі роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своје справльајуть… Реготи, співи — аж будинок розльагајетьсьа! Ульана всім верховодить. Паничеві за носа оддьачила: стала јого за носа водити… Шчо Ульана схоче, — панич не встојіть!
Отак шчось тьаглосьа з півроку. Коли це — одного вечера, велить панич Іванові складати, шчо нужнішче, в чемодани — завтра кудись далеко јіхати.
