Вранці рано, чуть світова зорьа зајмаласьа, підньалась у палацу біганина. То збірали в чемодани збіжьжьа Васильа Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.
Прокинувсьа ј Василь Семенович. Напивсьа чају; покликав до себе дівку Ульану; сказав јіј, шчо — може — він більше не вернетьсьа; обішчав за јіјі шчирі послуги ніколи не забути; дозволив јіј покинути палац, жити, де сама знаје; дав на нове хазьајство 50 карбованців грошеј; подарував усе јіјі, јаке мала, убраньньа; поцілував навіт на прошчаньньа в лоб, јак цілујуть мертвого друга… та ј був такиј!
Вијшла Ульана од панича, з червоними, заплаканими, очима. Того ж самого дньа, забрала вона, јакі подарував панич, манатки; попрошчаласьа з подругами, котрі јіјі з плачем провожали аж до јіјі дьадини, де вона ј оселиласьа. Через місьаць — гульали весільльа. Ульана јшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакеја, шчо нашив јіј нову шкуру. А через три місьаці — послав бог Петрові сина Јвана!
Поки все це діјалось, Пісками правив Потапович. Шче ніколи пісчане не зазнали такого лиха, јак тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила шчелепи; не в одного вилушчила зуби; не одніј молодиці попідсиньувала очі… Важкиј був на руку Потапович, та дужиј!
Через рік вернувсьа Василь Семенович з молодоју жінкоју. Незабаром і брат јого, Степан, пријіхав — теж охвицер, і теж з молодоју жінкоју. Взьали вони, та ј поділили між собоју „пісчанськиј кльуч“. Одному — по сеј бік Чортополоху; другому — по тој бік. Вовча Долина, Бајраки, Побиванка — досталисьа менчому; а Піски, Гајдамаківка, та Красногорськиј хутір — старшому.
Пісчанам спершу наче б то ј поводи попустили. Пан навіть, на новім хазьајстві, подарував на сімју по дньу
