Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 5 —

зупиньавсьа ј довго розгльадав зелене нивја. То знову јшов; то знов становивсьа де-небудь на згірку — ј знов огльадав поле. Ось, перејшов і драниј місточок посеред лук, на низені, на бальці. Під ним шче не висохли весньані кальужі — аж зацвіли, позеленіли: кумкајуть в них жаби рано ј вечір. От, опинивсь на невеличкім горбку по тој бік місточка; став, обернувсьа лицем до јого; гльанув на рудку; перевів погльад на крајнье жито. „Одже тут крашчі хліба, ніж під селом,“ — подумав сам собі: „тут, мабуть, сильнішчиј дошч пројшов…“ Знов повернувсьа, — і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шльаху на обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось, підіјшов до одніјејі ниви, нахиливсьа, вирвав при самім корені пучок жита, гльанув на јого, далі гльанув на ниву, — і лице засвітилось одрадоју: „От де моја працьа, — не мов казали јого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазьајіна!…“ Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другиј бік межі; знову гльанув на своју ниву, наче рівньав дві ниви між собоју — і промовив в голос: „Бач… на нашому полі жито крашче, ніж у дьадька Кабанцьа: моје таке густе та гонке, а в јого — ледве од землі одлізло,— низеньке, жовте, засмоктане…“

Не вспів доказати останьнього слова, — чује: недалеко, зза жита, хтось співаје… Він притајів дух; насторожив уха; слуха… Голос тонкиј, гнучкиј, дзвінкиј, так і росходивсьа на всі боки: — то розльагавсьа в високім просторі; то славсьа по землі, по зелених житах; то замерав оддалеки на польах розлогих; то вливавсьа в душу јакимсь несвідомим шчастьам…

Парубок стојав, јак зачарованиј. Јому здалосьа — він з роду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У јого в очіх засвітилась одрада; лице пројаснилось, наче хто збризнув јого свіжоју водоју; серце затіпалось, не мов хто доторкнувсьа до јого.