більше не можна бути, јак у Красногорці. Шчо б там не було, — а бути треба! Жінка в постіль зльагла, дитинка ледве дише, — не можна: треба јіхати! На різдво иноді таке мете, шчо ј світа божого не видно, на масниці, або на великодних свьатках така кальука, шчо ні пројти, ні пројіхати, иноді дошч, јак з відра лије… У Васильа Семеновича день, — треба бути!!
Цілиј повітовиј урьад плівсьа в Мекку. Кожен підслужувавсьа, піддобрьувавсьа, запобігав ласки, доброго слова, хоч погльаду привітного… Кого було Василь Семенович „подарује“ ласкоју, — тој не мов виросте… Другі дивльатьсьа, завидујуть; виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прьамо, хоч в ополонку… І ті, шчо були пријательами, одвертајутьсьа…
За теж і правив паньуга Гетьманським, јак својеју батьківшчиноју. Шчо було скаже, — так тому ј бути. Јак згадаје, — так і станетьсьа. Јому тільки одному годили ј служили, — та шче хіба орандарьу јого, Лејбі Оврамовичу — зьатеві старого Лејби, генеральського приказчика.
Та јак же јого ј не служити? Својі слуги, својі ј прислужники! Нехај би хто сказав слово на-сторч, — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, шчо ніхто місцьа не знаходив в урьаді, без волі Васильа Семеновича…
Сам — предводитель; родичі — урьадники: справник, судьдьа, підсудки — все те зьаті, родичі зьатів, племенники… Јак квочка курчьат збіраје під крила, так Василь Семенович прибрав до својіх лап цілиј повіт…
|
І все кругом мовчало, терпіло, слухало ј робило на коренастиј рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед јого владикоју. |
|
|
