приростали до нејі… Јака земльа, такі ј льуде. Вона сита, — ј вони ситі; вона голодна, — ј вони роти пороззівльали… Сельанин без польа — старець без рук і без ніг. Поле јого годује; поле јого втішаје; на полі він виростаје; на полі часом і вмираје… Поле — мов воздух: нічим би духати, јак би зоставсьа без јого!
Важка хліборобська працьа; а шче важче тому, хто јіјі не знаје, або не вподобаје. Тим до нејі шче змалечку привчајуть сельане дітеј, шчо б вона здавалась ні нудноју, ні тьажкоју. Діти на селі — поміч. Аби зіпјалось на ноги, — зараз у поле: хај змалку привикаје до свого побиту!
У такому побуті бажали Јван з Мотреју својіх діток зростити — вигодувати. Підньались трохи хлопці, — треба јіх до діла призвичајіти. — От, і почалось завжденне, на першиј раз дльа дітвори льубе, призвичајуваньньа. Перше-на-перше — скотинку пасти, товару догльадати… Тут не треба ні сили, ні умілости: дивись тільки за худобоју, пильнуј свого легкого діла! Далі — поганьати… Геј, та цоб, та цабе! — от і всьа невеличка наука погонича…
Хлопці до всього того кидались з гарьачим запалом, а најшчирше бравсьа Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби јому најраніш устати, братів побудити в поле. За те ж јому најскоріше ј надолужило. Двічі, тричі зробив шчо — уже јому ј не хочетьсьа, — уже јому новинку подавај. Та ні заставити, ні застрахати! Таку неспокіјну натуру викохав стариј дід, на-лихо Јванові, і загартував јіјі својіми страшними переказами про невмируче завзьатьтьа, та својіми сердитими закидами про те, јак тепер на світі сталосьа… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку вольу, западали в гарьаче серце онукове… Јак у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась вольа, про јаку дід переказував; поривала хлопцьа до сваволі, до невпокоју, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистьу до
