Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!… Ні, не пропав! Він, јак собака, плигнув на тин, а з тину — в бурјан… Скочив і бугај на тин, — та на кілку ј застрьав… Линула кров з пробитого боку… Страховишче заколихалось, ревнуло не својім голосом, рвонулось з усіјі мочі… Тин упав, — упав разом з тином і бугај до долу, — і так болізно зарів, шчо аж слухати страшно… Кілок пројшов подовш всього живота, вимотав геть кишки з середини… Підньавсьа крик льудськиј, збігласьа дворньа… Шатанина-мотанина!…
— Шчо ж оце ти наробив?! — питаје Максима один з двораків, показујучи на бугаја, шчо ледве-ледве дихав-соп…
Максим сміјавсьа.
— Чого ти зуби скалиш, сучиј сину? ходім, ја тебе до паніјі поведу.
Јак з цепу зірвавсьа Максим, — так помчавсьа до дому.
Досталосьа б Іванові од генеральші за того бугаја, јак би було крепаки не покрили Максима. А то сказали, шчо бугај погнавсьа за собакоју, та ј пробивсьа. Тільки всього — Максима вибив батько. Та шчо та біјка? Переплакав Максим, — та ј знову за своје…
Душа јого прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед пооранојі рільлі, тісно в тихіј батьківськіј хаті, тьажко між мовчазноју скотиноју, котру јому, јак старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі игри: то тельат льакав, то привјазував јім до хвоста дрьучки — ј заливавсьа заливним реготом, јак тельата дрочилисьа. Часто ј густо батько јого маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, вибје јого батько; а через годину — вже Максим на улиці з хлопцьами навкулачки бјетьсьа, або братів за чуби таскаје, або запрьаже јіх у кгринджольата, — јак зімоју, сьаде сам
